Про «Воно» Кінга

Кілька днів тому закінчила читати роман «Воно», вперше виданий в далекому 86-му (мене тоді ще в планах не було, хм). Офігенна книжка, скажу я вам, друзі. Попри те, що були з нею спочатку всілякі трабли (переклади/перевидання), отримала масу задоволення від читання. З Кінгом у мене так часто. От вміє чувак намутити задоволення на рівному місці.

Книжка просто ідеальна для осені/зими, хоч основні події там влітку розгортаються. Така собі сіренька, довгенька, страшненька історія. Ммм... Те, що треба. Але, знаєте, не можу назвати її печальною. Для мене то все-таки добра історія. А якщо ви ще й маєте змогу (відпустка там або ви сидите у в'язниці чи валяєтесь в лікарні) читати її запойно, не відволікаючись на цю убогу реальність, я вам дико заздрю. Мабуть, кайф невимовний. Ехх...

Мені тепер хочеться забути прочитане, щоб можна було ще разочок. Ну ви знаєте, як то воно буває.

Пробувала після книжки кіно дивитись. Ну зоооовсім не то. Не передає фільм навіть 10% емоцій і атмосфери кінгівської.

А ще мені у головному герої дуже вбачався сам автор. Ну і ніяк не перестану захоплюватись масштабами його уяви. Крута книжка. Крутий Кінг.