Ховаюсь від новин, співчуваю Президенту й молю Бога про смерть

У суботу я реально ховалася в хаті від новин про Маріуполь. Почула слова ведучої "Маріуполь", "точна кількість жертв постійно змінюється, бо поранені помирають у лікарнях". Сховатися від новин у моїй хаті важко, бо коли новини, гучність на декілька щаблів вища (просто малому 3 й він теж не любить новини). Я закрилася в найдальшій кімнаті, взяла книжку й намагалася ігнорувати реальність. Це було неправильно й низько. Бо побачити, що ті люди загинули, знати їх кількість - єдиний вияв поваги, що його можна проявити. Але я не можу себе змусити. Так само, як не можу дивитися фільми Вавилону13, Хоробрі серця й аматорські відео. Бо кожен такий матеріал знов і знов доводить, що ми самі в цьому світі. Самі й безпорадні.

Вбивають своїми коментарями фейсбучні полчища Порошенковведивоєннийстан, Пастордайнаказнаступати, Насзливають. На якомусь своєму, не військово-стратегічному, рівні мені дуже шкода Президента. Таке враження, що мало хто розуміє, що проводити активні військові дії - це як дражнити хворого на сказ собацюру, коли за спиною в тебе нема куди бігти, там - море цивільного люду, який бачить просто мімішного песика. Ну, виб'ють наші енну кількість придурків, - прийде в декілька разів більше. Українська армія не може дорівнятися до російської ні кількісно, ні технічно. Не заручившись РЕАЛЬНОЮ підтримкою світу, нема чого й рипатись. Бо це призведе до нових жертв. А світу на нас глибоко наплювати, бо ми не НАТО, бо ми не ЄС, бо ми не Європа, бо ми не Франція, бо ми не Шарлі, бо МИ НЕ... 

А Порошенко з усіх президентів Незалежної України, мабуть, найменш тісно працює з Росією. Навіть, порівнюючи з "проамериканським Ющенком" (якого самі ж росіяни так називають), навіть, враховуючи рошенівські фабрики у Росії (а ті фабрики й руйнування фірмових магазинів в Україні - то взагалі окрема тема). Мені його шкода, бо він нічого не може зробити. Бо з психованими дебілами не домовишся. 

Ще останнім часом часто доводиться чути, що якби знання, що все так буде, ніхто б не вийшов на Майдан, і хай би собі було як було. Ну як так? Як так можна говорити? Невже ви б не вийшли, навіть якби знали?..

І що ти тут зміниш? Що ти тут вдієш? Залишається брати на душу величезний гріх й молити Бога, щоб те прокляте падло нарешті здохло. Бо скільки вже можна?

Й попри це все, є якась патологічна віра в те, що все вдасться, віра в те, що все буде добре. Бо ми заслужили.

Навіщо вам блог?

Та, мабуть, трохи безглуздо починати писати блог без розуміння навіщо воно тобі треба. Безглуздо і нелогічно. Так? Але якщо розглядати це з іншої точки зору – то це спроба розібратися: навіщо людям блоги й мені в тому числі. Бо ж є якась непевна впевненість, що мені він таки конче необхідний (насправді – ні). Безглузде те попереднє речення, я знаю.

Недавно запитувала у Твіттері (далі – тві) навіщо людям блоги. Відповіді були дуже схожі. Наведу їх:

теж про це думаю, навіщо він мені

деякі люди люблять писати і заводять блоги, а деяким просто нема куди дівати свої думки

для вияву творчості

зрозуміти чи є вартісною моя думкоодиниця. Бо ті, хто тебе не знають скажуть правду

пишу туди те, що не влазить в тві

наверное, это когда не хватает знаков в твиттере. Мне часто не хватает

в мене є блог, який помер. особисто мені Тві зручніший, тут швидше можна висловити свою думку

в мене є блог, але мені не треба, щоб його хтось читав. Пишу для себе

бо там можна написати те, що не вмістилося у Тві

я там пишу різні практичні поради :) Хоча на це не завжди є час

Як бачимо, більшість каже, що думки в тві не поміщаються й треба більше простору. А ще кажуть, що для себе пишуть і не важливо, щоб хтось читав. От щодо останнього, то воно мене ставить в глухий кут. Бо думаю, що блоги мають читатися. Тоді тільки вони мають сенс. Ні? Може, й ні. А, може, й не ні.

Що треба, щоби блог був цікавим? Хтось скаже, що він має бути щирим, від душі написаним і бла бла бла. Але я так не думаю. Особисто я читаю один єдиний такий щирий блог. Один єдиний. І тільки через те, що особисто знаю ту людину, яка його пише. Мені цікаво, як вона думає. Писав би те все хтось інший – не читала б, хоч стрель.

Бо нікому не цікаві ваші душевні страждання-зітхання. Нікому! Ну, може, там психологи якісь чи психоаналітики, чи навіть психіатри читають суто для практичних дослідів.

Отже, для себе роблю головний висновок: не писатиму тут ниття-буття. Для цього у мене є тві (злісний сміх :D ).

Думаю, що блог може бути цікавим, коли присвячений якійсь конкретній темі або містить однотипні матеріали з більш-менш однаковою періодичність. Під однотипними матеріалами розумію тексти, що мають якісь спільні критерії: чи то за жанром, чи ще за чимось.

Ще цікаво буде читати блог, якщо у людини дуже крутий стиль написання. Простий і легкий. В міру іронії й сарказму. Й можна чуть лихослів'я. Тоді можна й про її зітхання-страждання читати, якщо воно написано файно й з гумором.

Ой.

Розвела тут цілий срач, що вже можна переписувати заголовок на "Як зробити блог цікавим?"

Загалом безглуздий вийшов пост і жодної з нього користі: я так і не зрозуміла, нащо воно мені треба.

Ще один важливий момент: сама я систематично не читаю жодного блогу. Ну, часом там заблукаю за якимсь посиланням виловленим з тенет і-нету. Хз, може, це через те, що я ще по-суті не присутня у блогосфері.

А ні. Один таки читаю. Писала ж вище.

Кароче – таке.