Про «Воно» Кінга

Кілька днів тому закінчила читати роман «Воно», вперше виданий в далекому 86-му (мене тоді ще в планах не було, хм). Офігенна книжка, скажу я вам, друзі. Попри те, що були з нею спочатку всілякі трабли (переклади/перевидання), отримала масу задоволення від читання. З Кінгом у мене так часто. От вміє чувак намутити задоволення на рівному місці.

Книжка просто ідеальна для осені/зими, хоч основні події там влітку розгортаються. Така собі сіренька, довгенька, страшненька історія. Ммм... Те, що треба. Але, знаєте, не можу назвати її печальною. Для мене то все-таки добра історія. А якщо ви ще й маєте змогу (відпустка там або ви сидите у в'язниці чи валяєтесь в лікарні) читати її запойно, не відволікаючись на цю убогу реальність, я вам дико заздрю. Мабуть, кайф невимовний. Ехх...

Мені тепер хочеться забути прочитане, щоб можна було ще разочок. Ну ви знаєте, як то воно буває.

Пробувала після книжки кіно дивитись. Ну зоооовсім не то. Не передає фільм навіть 10% емоцій і атмосфери кінгівської.

А ще мені у головному герої дуже вбачався сам автор. Ну і ніяк не перестану захоплюватись масштабами його уяви. Крута книжка. Крутий Кінг.

Про "Небратніх" Кідрука

Спочатку хотіла обмежитись твітом про те, що #не_раджу. Не тому, що книга погана (вона не погана), а через те, що дуже гнітить й розколупує ненависть. Якось вже вдалося закопати (заховати, приспати) її. Кідрук її вам розбудить знову.

Не буду писати патетики, що ми ніколи не були й не будемо братніми. Це й так усім ясно.

Загалом книга сподобалась. Публіцистика вдалась автору дуже простою й доступною. Хоч книга орієнтована більшою мірою на поляків (бо саме для них першочергово писалась), пересічному українцеві також буде цікаво. Мені от дуже пізнавально було читати про Донецький клан в українській політиці.

Вкотре вразило вміння Кідрука простими й доступними словами пояснювати складні речі (в цьому випадку - ще й людям іншої національності).

Багато писали в мережах. що хочеться цитувати чи не кожний рядок, то мені не хотілось зовсім. Але дещо з останнього розділу таки зацитую: "Основною причиною намагань США та Великої Британії установити жорсткий контроль за розповсюдженням ядерної зброї є побоювання, що ядерна зброя і технології для її створення можуть потрапити до рук терористів. До початку війни між Україною і РФ ніхто не сприймав усерйоз можливість зворотного процесу, а саме - розвитку й укорінення тероризму як домінуючого способу провадження зовнішньої політики та досягнення цілей на міжнародній арені в найбільшій ядерній державі світу".

Не можу не сказати й про мінуси: присутність технічних помилок, враження, ніби текст елементарно погано вичитали.

P.S. польський варіант обкладинки мені подобається більше.

Як не закинути блог?

Якщо ви подумали, що тут буде відповідь на запитання в заголовку, то нє. Її тут не буде. І далі можете не читати.

Я собі просто вирішила пороздумувати над тим, як не закинути блог. Не знаю. Закидається він якось сам собою і всьо тут.

Ще я закинула багато добрих речей, які робила раніше: листів не пишу (не відправила навіть тим, кому обіцяла. Пробачте мене люди.), мало читаю (дуже-дуже мало), серіал свій (Кості) не дивлюся, мало пишу у тві (але його не закину, не сподівайтеся).

Зате: я кайфую від роботи й більше веселюсь.

Таке якесь воно життя: щоб з'явилось щось нове, треба кудись подіти старе.

Про Жорстоке небо Кідрука

Обережно! Спойлери! 

Нарешті от дочитала ЖН. Читалося легко і швидко, як і Бот й Твердиня. Проковтнула за 3 вечори. Для себе я вибудувала шкалу з трилерів Кідрука, то ЖН там на третьому місці після Бота(1) й Твердині(2). 

У Післямові автор трохи пише про реалістичність, називаючи цей роман найбільш реалістичним. А мені він видався найменш реалістичним. :( Так-так. Не маю жодних претензій до всяких там технічних і авіаційних штучок-дрючок. Всьо реалістично. Катастрофа. І навіть відривання голів й роздроблення хребців. Просто я не бачила цього в реальному житті, то воно мені й реалістичне. Я вірю автору. 

Натомість мені кололи око дрібні побутові моменти:

1. знайомство Гени й тої баришні, яка залила відео на Ютуб - хіба сервіс не блокує відео порнографічного характеру?

2. вона розіслала посилання тисячі з лишком френдів - І Вконтакті, і у ФБ її б заблокувало за спам. 

3. епізод де Діана заснула, а Даня годину грався камінцями й мушлями - дворічний малюк за годину 100 разів би нажерся тих камінців й вона поперла б його в лікарню.

4. епізод, де кіт роздер малому голову - будь-яка мама викинула б в той же момент кота з балкону, він же міг очі дитині пошкодити (хоча, зізнаюсь, це дуже суб'єктивно, бо я ненавиджу котів).

Прикольніше, коли головний герой - хлопець і хай навіть роман тоді "не для всіх". Хоч то не так. Що це ще за "для всіх", "не для всіх"? 

І ще щодо ілюстрацій (та, я знаю, що то не до Кідрука) - чого в Ротка нафарбовані нігті? І я так і не вшарила, що за чувак на злітній смузі на обкладинці.

Пам'ятаю, коли читала Твердиню склалось враження, що автор мусить встигнути до дедлайну й дуже поспішає писати. З ЖН склалось враження, що мусить розтягнути сюжет до певної кількості сторінок. 

Останні 100 сторінок - шикарні. От би увесь роман читати з такою напругою!

Ховаюсь від новин, співчуваю Президенту й молю Бога про смерть

У суботу я реально ховалася в хаті від новин про Маріуполь. Почула слова ведучої "Маріуполь", "точна кількість жертв постійно змінюється, бо поранені помирають у лікарнях". Сховатися від новин у моїй хаті важко, бо коли новини, гучність на декілька щаблів вища (просто малому 3 й він теж не любить новини). Я закрилася в найдальшій кімнаті, взяла книжку й намагалася ігнорувати реальність. Це було неправильно й низько. Бо побачити, що ті люди загинули, знати їх кількість - єдиний вияв поваги, що його можна проявити. Але я не можу себе змусити. Так само, як не можу дивитися фільми Вавилону13, Хоробрі серця й аматорські відео. Бо кожен такий матеріал знов і знов доводить, що ми самі в цьому світі. Самі й безпорадні.

Вбивають своїми коментарями фейсбучні полчища Порошенковведивоєннийстан, Пастордайнаказнаступати, Насзливають. На якомусь своєму, не військово-стратегічному, рівні мені дуже шкода Президента. Таке враження, що мало хто розуміє, що проводити активні військові дії - це як дражнити хворого на сказ собацюру, коли за спиною в тебе нема куди бігти, там - море цивільного люду, який бачить просто мімішного песика. Ну, виб'ють наші енну кількість придурків, - прийде в декілька разів більше. Українська армія не може дорівнятися до російської ні кількісно, ні технічно. Не заручившись РЕАЛЬНОЮ підтримкою світу, нема чого й рипатись. Бо це призведе до нових жертв. А світу на нас глибоко наплювати, бо ми не НАТО, бо ми не ЄС, бо ми не Європа, бо ми не Франція, бо ми не Шарлі, бо МИ НЕ... 

А Порошенко з усіх президентів Незалежної України, мабуть, найменш тісно працює з Росією. Навіть, порівнюючи з "проамериканським Ющенком" (якого самі ж росіяни так називають), навіть, враховуючи рошенівські фабрики у Росії (а ті фабрики й руйнування фірмових магазинів в Україні - то взагалі окрема тема). Мені його шкода, бо він нічого не може зробити. Бо з психованими дебілами не домовишся. 

Ще останнім часом часто доводиться чути, що якби знання, що все так буде, ніхто б не вийшов на Майдан, і хай би собі було як було. Ну як так? Як так можна говорити? Невже ви б не вийшли, навіть якби знали?..

І що ти тут зміниш? Що ти тут вдієш? Залишається брати на душу величезний гріх й молити Бога, щоб те прокляте падло нарешті здохло. Бо скільки вже можна?

Й попри це все, є якась патологічна віра в те, що все вдасться, віра в те, що все буде добре. Бо ми заслужили.

Навіщо вам блог?

Та, мабуть, трохи безглуздо починати писати блог без розуміння навіщо воно тобі треба. Безглуздо і нелогічно. Так? Але якщо розглядати це з іншої точки зору – то це спроба розібратися: навіщо людям блоги й мені в тому числі. Бо ж є якась непевна впевненість, що мені він таки конче необхідний (насправді – ні). Безглузде те попереднє речення, я знаю.

Недавно запитувала у Твіттері (далі – тві) навіщо людям блоги. Відповіді були дуже схожі. Наведу їх:

теж про це думаю, навіщо він мені

деякі люди люблять писати і заводять блоги, а деяким просто нема куди дівати свої думки

для вияву творчості

зрозуміти чи є вартісною моя думкоодиниця. Бо ті, хто тебе не знають скажуть правду

пишу туди те, що не влазить в тві

наверное, это когда не хватает знаков в твиттере. Мне часто не хватает

в мене є блог, який помер. особисто мені Тві зручніший, тут швидше можна висловити свою думку

в мене є блог, але мені не треба, щоб його хтось читав. Пишу для себе

бо там можна написати те, що не вмістилося у Тві

я там пишу різні практичні поради :) Хоча на це не завжди є час

Як бачимо, більшість каже, що думки в тві не поміщаються й треба більше простору. А ще кажуть, що для себе пишуть і не важливо, щоб хтось читав. От щодо останнього, то воно мене ставить в глухий кут. Бо думаю, що блоги мають читатися. Тоді тільки вони мають сенс. Ні? Може, й ні. А, може, й не ні.

Що треба, щоби блог був цікавим? Хтось скаже, що він має бути щирим, від душі написаним і бла бла бла. Але я так не думаю. Особисто я читаю один єдиний такий щирий блог. Один єдиний. І тільки через те, що особисто знаю ту людину, яка його пише. Мені цікаво, як вона думає. Писав би те все хтось інший – не читала б, хоч стрель.

Бо нікому не цікаві ваші душевні страждання-зітхання. Нікому! Ну, може, там психологи якісь чи психоаналітики, чи навіть психіатри читають суто для практичних дослідів.

Отже, для себе роблю головний висновок: не писатиму тут ниття-буття. Для цього у мене є тві (злісний сміх :D ).

Думаю, що блог може бути цікавим, коли присвячений якійсь конкретній темі або містить однотипні матеріали з більш-менш однаковою періодичність. Під однотипними матеріалами розумію тексти, що мають якісь спільні критерії: чи то за жанром, чи ще за чимось.

Ще цікаво буде читати блог, якщо у людини дуже крутий стиль написання. Простий і легкий. В міру іронії й сарказму. Й можна чуть лихослів'я. Тоді можна й про її зітхання-страждання читати, якщо воно написано файно й з гумором.

Ой.

Розвела тут цілий срач, що вже можна переписувати заголовок на "Як зробити блог цікавим?"

Загалом безглуздий вийшов пост і жодної з нього користі: я так і не зрозуміла, нащо воно мені треба.

Ще один важливий момент: сама я систематично не читаю жодного блогу. Ну, часом там заблукаю за якимсь посиланням виловленим з тенет і-нету. Хз, може, це через те, що я ще по-суті не присутня у блогосфері.

А ні. Один таки читаю. Писала ж вище.

Кароче – таке.